Невідомі у історії Перемоги

6 Травня

 

 

 

 

 

 

Невідомі у відомій історії Великої Перемоги.

Або історія двох братів із малого села.

 

9 травня – день, який більше не згадають зі сльозами на очах, день, сенс якого люди очорняють кожного року. Зараз Перемога перетворюється на один з багатьох інструментів утримання влади. Нам варто відволіктися від пропаганди, демагогії та згадати про ціну Перемоги; про те , що мільйони молодих хлопців поклали своє життя на цій війні, що мільйони жінок узяли до своїх рук зброю та воювали пліч-о-пліч з  чоловіками, що мільйони вмирали через  нестерпні умови, голод та хвороби, що мільйони були розстріляні, понівеченні, замордовані, депортовані з власної Батьківщини, що війна залишила свій відбиток на кожній родині…

Кожен з нас має власну унікальну сімейну  історію, але не всі цікавляться нею. Виникає логічне питання «чому нам настільки байдуже на нашу минувшину?». Внесок наших пращурів неоціненний і знання історії – найменше, що ми можемо для них зробити.

Так я розповім історію своїх прадідів. Дві зовсім різні долі. Такі маленькі у всесвітній павутині і такі важливі. У 1942 році  16-річний Тимохін Олександр Артемович був зобов’язаний поїхати працювати на завод Німеччини . Це був шлях у невідоме, батьки боялися за долю свого старшого сина. Було вирішено врятувати сина за будь-яку ціну,  батько нагнав самогону та поїхав до лікарів з проханням допомогти. Олександру намастили руки соляною кислотою, що зробило його недієздатним до примусової поїздки у Німеччину. Операція пройшла успішно і син залишився в рідному селі Новотроїцьке. Довго тішитися не довелося, адже через рік, у 1943, знову проходив набір і жертвою розпорядження нацистської влади став 15-річний Тимохін Леонід Артемович. На цей раз урятувати сина не вдалося, лікарню захопили німецькі війська. Так почалася історія юного гастарбайтера.

Життя на чужині стало випробуванням з постійною загрозою смерті. Гадаю, кожен хоч раз замислювався про втечу й розробляв план. Тож одного разу ув’язнені мали змогли втілити свою ідею в реальності. Під час бомбардування заводу німці відпустили свою «робочу силу» у ліс, щоб не втратити їх. 4 чоловіки з моїм прадідом скористалися цією нагодою та залишились там. Минав день, другий, бажання їсти перемагало бажання жити. Хтось мав піти на пошуки їжі. Добровольця, звісно ж, спіймали та почали допитувати про місцезнаходження інших.  Німці обіцяли не вбивати його, якщо той розповість правду. І він розказав. Знайшовши втікачів, німці розстріляли всю «команду героїв». Окрім Леоніда, його «пошкодували» через малий вік та відправили до концентрованого табору «Дахау».

Так розпочався новий розділ життя неповнолітнього Леоніда. У концтаборі він познайомився з 17-річнім українцем Анатолієм. Вони були друзями від початку й до самого кінця. Розповім про один випадок, що відбувся з ними. Люди вмирали від голодної смерті. Італійцям, французам, австрійцям, надсилали пакунки з їжею, а українцям та росіянам ніхто нічого не відправляв. Анатолій та Леонід вирішили підробити ключ  та вкрасти щось зі складу. Вибір випав на маргарин. Огидний, нестерпний маргарин, який неможливо було їсти без хліба, здавався для дітей найсмачнішою цукеркою.    Згодом якийсь італієць доніс на Толю комендантам. Спостерігачі ошукали його спальне місце та знайшли обгортку маргарину під матрацом. Покарання або краще сказати вірна смерть була у вигляді позбавлення їжі на тиждень, проте він вижив завдяки  тому, що кожен українець табору ділився з ним крихтою своєї денної їжі (30 г хліба та водяний суп), незважаючи на те, що були самі голодними. Ця історія, безперечно, заслуговує на окрему книгу чи фільм, але він все одно не передасть весь жах та бруд тогочасного життя. Після ще одного відпрацювання на заводі Уралу, куди відсилали колишніх  полонених «Дахау» уже радянська влада, Леонід повернувся до рідного краю 18-річним парубком у 1947 році.

Однак у той час, як малолітній Леонід відпрацьовував на німецькому заводі, старший син Олександр мав свою не менш захоплюючу історію. В 1943 році радянське командування видало спеціальну директиву, у якій вказувалась необхідність широкого використання такого джерела поповнення військ, як мобілізація військово-зобов’язаних з визволених районів. Армія практично одержувала карт-бланш на використання людського життя в своїх цілях. Залучення діючої армії до процесу мобілізації давало можливість прискорити введення в бій нових резервів. Пагубна практика їх негайного використання в бойових діях розпочалась з перших днів мобілізації. Було таке, що гнали в бій без зброї, наказуючи здобути її в бою.

Таким чином, після визволення Новотроїцького району 31 серпня 1943 відбулася мобілізація всіх парубків 16-18 років цього району.  Їх військова підготовка, якщо можна її так обізвати, тривала лише 15 діб. Уже в жовтні вони всі вступили до бою на Нікопольському плацдармі за визволення Великої Лепетихи. Цих хлопців, що були під окупацією, називали «Чорною піхотою». Дмитро Міщенко в своєму творі «Очі дівочі» написав про них такі сильні слова: «По дорогах Херсонщини йде на фронт «Чорна піхота». Так називали мобілізованих селян, що не отримали одягу, але дух цієї піхоти – над усякі похвали. Вони ходять в атаку, як леви. Вони вмирають, як доводиться, але в агонії роблять ще один крок уперед».

У цьому моторошному бою загинуло 60 тисяч радянських воїнів, щойно звільнених та одразу відмобілізованих з визволених районів. У наші дні кожне село Новотроїцького району має своє кладовище з пам’ятниками, на яких тисячі імен вбитих у жовтні 1943 року  хлопців на Великій Лепетисі. Олександр Тимохін вистояв цей бій, він виборов своє життя в прямому сенсі, незважаючи на те, що бій залишив численні глибокі рани на тілі й душі.

«Нам не відомі всіх їх імена, хто їх чекає, хто за ними плаче», але ми повинні глибокого шанувати їх та зберігати історію, розповідаючи про них своїм дітям, щоб пам’ять про цих невідомих світу героїв жила в наших серцях.

Петрюк Катерина, 11 УІФ клас



Пам'яті Олега Мішукова
Педагогічний колектив Херсонського академічного ліцею при ХДУ очолював директор, доктор філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України, професор Олег Мішуков.
Детальніше